Емоційна залежність від іншої людини у стосунках означає, що ми звикли думати про цю людину як про нашу причину. У межах таких відносин цей інший може піклуватися про нас, виявляючи свою доброту, що підтримує його почуття влади над нами, виправдовуючи цей напрямок, одночасно демонструючи нам (через своє піклування) переваги перебування під його владою. І якщо в залежних стосунках з іншою людиною ми звикли думати про неї як про нашу причину, то навіть найменша віддаленість змушує нас потрапляти в страх зникнення себе і часто викликає вагу обвинувачень і претензій, тобто ми опиняємося в позиції жертви: якщо вона причина нашого стану, то винна в усіх наших стражданнях, сумнівах, нездатності і таке подібне. Пам’ятаєте, як у “Звичайному диві” король казав: “Не винен! Винні наші предки! Прадіди-прабабки, різні внучаті дядьки-тіти, пращури, ну і праматері, так. У житті вели себе як свині останні, а зараз розхлібуй їх минуле”. Уникнення відповідальності є також характерною ознакою залежної позиції. У цьому випадку потрібно шукати в собі ті якості і потенційні можливості, причиною яких є цей інший. Деякий новий досвід стукає до нас, якісь нові образи знайшлись для інтеграції в нашу особистість.

“Людина є мірою всіх речей”, сказав давньогрецький філософ Протагор. Ми, як справжні психотерапевти нашого часу, погодимося з тим, що кожен бачить світ таким, як він його відчуває. Але підемо далі і скажемо, що істина не так відносна для кожного окремо, оскільки вона народжується не в самій людині, а у взаєминах між “Я” і “Ти”, мною і іншим, людиною і світом. Тому вона не може стосуватися тільки одного конкретного індивіда.

Хто часто виступає причиною нашого сприйняття? Звичайно ж, на першому місці – батьки. Люди звикли знаходити причини своїх страждань і нездатності уже в дорослому житті в своєму неправильному вихованні. Але оскільки всім нам чогось не вистачало у дитинстві (ласки, ніжності, схвалення, підтримки і т.д., що є природним у світі, де існує “Я” і “Ти”), ми легко перекладаємо відповідальність за свої дії на інших, особливо якщо ці дії виявляються не дуже успішними. Також наші стосунки з чоловіками та жінками потрапляють у зону ризику. Але важливо розуміти, що залежні стосунки – це природно, якщо ця залежність є здоровою, вона більше нагадує належність, коли ми усвідомлюємо, що ми взаємно потребуємо одне одного, визнаємо це, беремо одне в одного цю підтримку і завдяки цьому здатні бути більш продуктивними в світі, жити більш насиченим життям.

Але в патологічній залежності відсутня радість. Якщо ви помічаєте себе в залежних стосунках з усіма випливаючими наслідками, такими як почуття жертви, обвинувачення іншої сторони, претензії тощо, то це означає, що ви звикли думати про іншу людину як про причину ваших проблем, а якщо це так, то ви стаєте наслідком для самих себе. У залежних стосунках людина потрапляє в так званий “трикутник Карпмана”, де три кути – це жертва, тиран і рятівник, які постійно змінюються місцями: то людина перебуває у стані жертви, інший для неї є тираном, і вона шукає порятунку; то сама перетворюється на тирана, обвинувачуючи свою жертву в причині своїх страждань; то відразу ж перетворюється на рятівника або робить іншу людину своїм рятівником.

Але, як ми знаємо, у причинно-наслідкових зв’язках причина породжує наслідок лише за певних умов, коли одне явище за певних умов перетворюється в інше. Якщо розглядати причинно-наслідковий зв’язок як трикутник, то умови, при яких тиран стає причиною, а жертва – наслідком, є порятунком. Тому пошук порятунку полягає у розгляді цих умов.

В чому полягає робота з умовами? Пропоную звернутися до вчення давньогрецького філософа Арістотеля, з якого випливає, що при пошуку причин як буття, так і існування речей і явищ, слід ставити не одне, а чотири питання:

Перша причина – це причина форми-суті причини – сама людина, не як особистість, а як сутність, у якої воля до життя визначається її потребами.

Друга причина – це причина матерії – індивідуальні якості людини, які самі по собі є статичними, нерухомими, оскільки в них уособлено загальну суть людини як форми.

Третя причина – це творча причина, динамічна, що означає рух, присутній у відношеннях форми і матерії, розкриваючи потенціал, який несе в собі матерія при взаємодії з формою, рух від можливості до дійсності, тобто коли наші індивідуальні якості вступають у взаємозв’язок з нашими людськими потребами, з’являється рух зі стану можливості до дійсності. Це своєрідно створює фабулу, сюжет історії у часі, як джерело, що породжує рух у часі. Арістотель пише: “Рухом треба вважати здійснення у дійсності можливого, оскільки це можливо” (“Метафізика”, XI, 9).

Четверта причина – це кінцева причина, яка містить у собі ціль, заради якої виникає явище, оскільки “з точки зору сутності дійсність передує можливості”.

Якщо перекласти це на терапевтичну мову, то виходить, що людина, як сутність, містить у собі стійке почуття себе (форми), відчуває своє буття з багатьма своїми потребами, які визначаються його “волею до життя” (формулювання Шопенгауера). Вступаючи взаємодію з індивідуальними якостями, як матерією, тобто знанням про себе, людина починає рух у напрямку реалізації в цій взаємодії можливостей та їх втілення у дійсність, свідомо сприймаючи наявність певної цілі та отримання її сенсу. Ось вам джерела теорії циклу контакту в гештальт-терапії та концепції Self, що виникли в 4 столітті до н.е.

Арістотель розглядає причину у чотирьох смислах: “Причина у одному сенсі означає, входить до складу речі [матеріал], з якого річ виникає… У іншому сенсі так називається форма і зразок, іншими словами – поняття сутності буття… Далі, причина – це джерело, звідки бере свій початок зміна або затримка… Крім того, про причину говорять у сенсі цілі, а ціль – це те, заради чого” (“Метафізика” V, 2).

Таким чином, за допомогою причинно-наслідкового зв’язку, який виникає у нашій свідомості, Арістотель по суті описав чотири простори, в яких існує людина: простір існуючої природи, простір матеріальних речей, простір лінійності часу та простір смислів буття. Звідси і феноменологічний підхід (феноменологія з грецької – вчення про те, що з’являється) в уявленні про світ як виведення причин явища на рівень свідомості, розкриваючи несвідомі механізми взаємодії продуктів цих чотирьох просторів смислу.

Отже, повертаючись до терапевтичної мови, якщо ми звикли думати про іншу людину як про причину нас, то, розглядаючи її як причину за чотирма критеріями, запропонованими Арістотелем, ми робимо себе більш зрозумілими для себе, дізнаємося себе, і саме в цьому полягає суть екзистенціалізму, стверджуючи, що для пізнання самого себе ми повинні пройти через іншого. У цьому випадку нам не потрібно шукати причину, оскільки вона є у нас – інша людина. Але нам потрібно повернути причину всередину себе, аби вийти з гнітущої залежності, нам потрібно не просто переживати безсилля змінити іншу людину у цих стосунках, щоб припинити всі спроби покласти на нього відповідальність за наше існування, але і взяти цю відповідальність на себе.

В роботі допоможуть наступні, відповідні чотирьом причинам, дії:

1. Визнання того факту, що інша людина є окремою особистістю з волею до життя та власними потребами.
2. Визначення того, які індивідуальні якості ми бачимо в ній. Відповідь на питання “Хто вона?” має бути якомога повнішою.
3. Виходячи з попереднього, розуміння того, який рух вона викликає у нас своєю присутністю, які можливості з’являються поряд з нею, який досвід ми хотіли б пережити, який потенціал має бути реалізованим. Важливо розглянути, яким чином ця інша людина може бути джерелом змін і спокою, і що ми самі можемо зробити для цих змін і спокою.
4. В чому полягає мета відкриття цих можливостей і перетворення нової дійсності? Який сенс вони несуть для нас і що є важливим – які ми є разом з цими можливостями?

Отже, терапевт виступає своєрідним представником такої галузі знання, як евристика (від др.-гр. “шукаю”, “відкриваю”), яка вивчає творче, несвідоме мислення людини і закорінена в системі навчання Сократа, коли він допомагав учням досягти пізнання та вирішення завдання за допомогою провокуючих питань. Передбачаю, що терапія є, до певної міри, похідною саме від давньогрецьких філософських поглядів на людину, а також методів навчання, оскільки в процесі людина, дуже по-аристотелівськи й по-сократівськи, наближається до своїх життєвих цілей.

Отже, керуючись цією теорією, інша людина для нас може бути як причиною, так і наслідком одночасно, як злом, так і добром, як пеклом, так і раєм, як стражданням, так і радістю.