Чи існує істерія в наш час?

Сучасні тенденції роботи з психопатологією в гештальт-терапії несправедливо ігнорують істеричну модальність відносин, вважаючи істерію явищем минулого, пов’язаним лише з жінками часів Фрейда. Розаріа Лізі, авторка книги, яка вийшла в світ навесні 2019 року на базі Інституту гештальт-терапії Кайрос в Італії (заснованого в 1979 році), під назвою “Істерія і гештальт-терапія. Коли все стосується”, повністю описала, як істерія є властивою нашому сучасному суспільству, як для чоловіків, так і для жінок, обґрунтовуючи її коріння та актуальність, а також “пропускаючи” її через гештальт-терапевтичну теорію, підкріплену практикою. Оскільки книга поки що доступна лише італійською, а її ідеї настільки захопили мене, що я вважала за необхідне висвітлити їх, у цій статті я намагалася максимально концентровано передати суть книги, оскільки психотерапія, як метод “лікування словом”, виникла саме завдяки істерії.

Спочатку істерію (від давньогрецького “матка”) вважали психічним розладом жінок. У своїй книзі авторка показує, як з часом цей розлад був переглянутий, а її симптоми розкривалися з інших сторін, тому зараз її вважають властивою також і чоловікам, а походження її назви від слова “матка” вказує вже не на жіночу сторону, а материнську, що дає життя дітям (синам і дочкам), які вступають у світ не лише вертикальних стосунків з батьками, але й горизонтальний світ стосунків з братами та сестрами, що дає можливість виходити в «поліс» та будувати його. Сучасне розуміння істерії  витікає не лише зі стосунків з батьком та матір‘ю, але й братами та сестрами (сиблінгами).

Згідно вчення Джованні Салоніа, істерична особистість залишається у пастці між вигнанням матері, недоступним батьком (тому що він завжди відсутній або жорсткий) та братом або сестрою, які забирають собі простір занадто рано. Внаслідок цього для істеричної модальності фіксація уваги та енергії відбувається на зовнішньому середовищі, а самість перебуває більше у ньому, ніж у самій особі, що свідчить про проблеми з границями та сепарацією, в процесі якої приховується багато страху та тривоги. Тоді “все связано” (PHG, 1951) вказує на те, що ніщо не ассимілюється.

“За Салоніа, в істеричній модальності конфлюенція представлена як потреба у здоровому злитті та тривога диференціації (прийняття різниці), тобто стиль взаємин характеризується пошуком “схожості” та тривогою відмінності.” (Розаріа Лізі)

Істерик – людина з конфлюентними нахилами. Він навчився імітувати поведінку, яку вважається прийнятною для свого оточення, без відновлення спонтанності та творчості організму відповідно до його потреб. Його поведінка театральна, драматична, магічна та маніпулятивна зі спрямованими звертаннями, але при цьому вона характеризується поверхневим і штучним контактом, оскільки енергія не може бути спрямована всередину, замість цього вона зосереджується на зовнішньому світі та намагається охопити більше речей, відчути більше, побачити більше та мати більше.

В гештальт-терапії порушення функції id у істерії полягають у тому, що вона відчуває, але не може ассимілювати це. Тому робота гештальт-терапевта повинна відбуватися на рівні функції personality, щоб ассимілювати досвід, підтримати ясність та сепарацію з функцією personality терапевта без тривоги, занепокоєння та страху.

Функція ego також стикається з викликом знайти рішення між тим, що відчуває істерик (функція id) і тим, ким він стає (функція personality), щоб знайти творче рішення, а не, як раніше, імітувати дії та грати за допомогою звичної функції ego, яка у істерика складається з імітації оточуючого середовища.

Салоніа пропонує працювати з функцією id, опираючись на таке прописування клієнтом власного тіла: “це мої руки, це мої плечі, це мої очі”, “я відчуваю гнів, але не є самим гнівом”.

Якщо для нарциса потреба в захопленні служить гарантією, що він не буде приниженим, дискваліфікованим і розчарованим, то для істерика не бути в центрі уваги означає не існувати і викликає страх втрати ґрунту під ногами. Істеричному чоловікові притаманний страх бути невидимим і неадекватна сексуальна спокуса з провокативною поведінкою. Істерична особистість намагається сфокусуватися на ТИ, щоб створити МИ без Я. Вона майже не відчуває своїх емоцій, а живе емоціями оточуючого середовища та інших людей. Її емоції швидко змінюються, тому в терапії важливо працювати не з самими емоціями, а зі значеннями та цінностями, які вона пов’язує з переживаннями. Істерична особистість використовує зовнішній вигляд, щоб привернути увагу, а видиме тіло як функцію бути помітним. Її мова багата, емоційна, театральна з перебільшеним емоційним вираженням, але з нестачею деталей, оскільки не виходить з наративу, асимільованого через власний досвід історії, а біографічна функція personality не є вербальною копією функції id(як назвав її Ґудман). Істерична особистість легко піддається впливу оточуючих і обставин, а також часто сприймає стосунки ближчими і інтимнішими, ніж вони є насправді, що свідчить про розмиті границі та схильність до злиття. Салоніа радить терапевту частіше казати «я і ти» замість «ми», акцентуючи увагу на «і», яке є свідченням того, що ми разом, але і окремо одночасно.

Неконтрольована спонтанність та занадто поверхневе і уявне бажання істеричної особистості призводять до організації штучно бажаного досвіду та провокують сценарій гри, імітаційну гру. Тіло перетворюється на сцену, де передозування емоцій спонтанності та бажань робить ідеї та винаходи капризними або сексуалізує їх через сильну збудливість, яка не активізує функції орієнтації та не надає енергії для маніпуляцій (дій) з навколишнім середовищем. Істерик імітує та грає, щоб відчувати, що він живе, оскільки актуальна потреба полягає у тому, щоб бути помітним для інших і підтвердити своє існування, а його самість занурена у темряву.

Існує різниця між грою як творчою функцією ego з живого повного контакту, в якому ми схожі і відрізняємося в нашій різниці, і імітацією гри як схованим істеричним бажанням бути в цьому контакті. Також варто відрізняти саму здатність імітувати, яка базується на дзеркальних нейронах та включає поняття інтроєкції для навчання (процес, який асимілює в personality нові переконання та почуття) від імітації, яка не пов’язана з реальними потребами особи з істеричною модальністю, а відтворюється з тілесного напруження імпульсивно з метою існування в очах інших, що пригнічує сприйняття всього тіла, яке лишає говорящою лише одну його частину, а саме належить оточуючому середовищу.

Переживання, які інша особа (включаючи терапевта) відчуває у відносинах з істеричною особистістю, помічаються як неможливість інтерпретувати поведінку для своєї повної задоволеності, що насправді вказує на слабку свідомість істеричної особистістю власних потреб та справжніх бажань. Це можна прослідкувати на прикладі роботи Фрейда з Анною О. і Дорою, яким він надав можливість висловитися, що запустило процес одужання, але через прив’язаність до комплексу Едіпа пропустив шанс усвідомити батьківський трансфер як потребу пацієнток відчути тепло до чоловіка, який про неї дбає, інтерпретуючи ці пристрасті інтенціональності контакту як сексуальну спокусу.

Парадоксально, саме психоаналітичне уявлення виникло з цих випадків роботи. В книзі приводяться аргументи різних авторів про те, що істерія Фрейда полягає в тому, що він, спрямувавши всю свою увагу на вертикальні відносини, пропустив горизонтальні відносини, оскільки сам не впорався з сиблінговим комплексом (відносинами з братами/сестрами). Тому сучасне уявлення про істерію враховує як вертикальні, так і горизонтальні відносини, стверджуючи, що саме з останніх випливає конфлікт амбівалентності почуттів, що породжує порушення ідентичності. Замість того, щоб шукати відповідь на питання “Де я?”, вона шукає відповідь на питання “Хто я?” шляхом імітації поведінки у відносинах з іншими, намагаючись підтвердити своє існування.

Амбівалентність почуттів походить з горизонтальних відносин між братами/сестрами, оскільки емоційна напруга коливається від любові до ревнощів, від співпраці до конкуренції і боротьби за простір, від захоплення до заздрості. Наприклад, почуття заздрості, з урахуванням порушень горизонтальних відносин, свідчить лише про те, що людина не відчуває своє місце поруч із сіблінгами, і є ознакою того, що вона не усвідомлює свої внутрішні процеси, а єдиний спосіб для неї усвідомити свої потреби – це відтворити почуття заздрості з оточуючого середовища, тобто знайти іншу людину, заздрячи якій можна впізнати свої бажання або потреби. У цьому випадку тіло перебуває у просторі оточуючого середовища, а не відчувається людиною, що свідчить про незіграну особистість без здатності відчути свої потреби і бажання зсередини. Тому заздрість говорить про те, що людина шукає відповіді на питання “Хто я?” у своєму оточенні, а не на питання “Де моє місце?”. Істерична особистість сприймає іншого не як ТИ, а як засіб існування, що дає йому можливість бути непомітним. Подолати комплекси між братами-сестрами (сиблінгові горизонтальні відносини) означає асимілювати в personality наступне: я унікальний, але не єдиний.

Небезпека для гуманістичних напрямків психотерапії у роботі з клієнтами з істеричною модальністю стосунків полягає в тому, що їх часто сплутують з невротичною організацією, тому, враховуючи всі вищезазначені характеристики, терапевт повинен бути особливо уважним.

В заключенні підкреслюю: те, що в DSM-5 має назву “Істеричний розлад особистості”, у гештальт-терапії називається “Істеричною модальністю відносин”. Тим самим гештальт-терапія перетворює початкове бачення психоаналітичної моделі, з якої загалом народилася психотерапія як метод “лікування словом”, і надає своє збагачене, більш повне і перспективне бачення процесу “лікування”.

Стаття написана на основі матеріалів книги Розарії Лізі “Істерія і гештальт-терапія. Коли все стосується” – Rosaria Lisi Isteria e Gestalt Therapy. Quando tutto è partinente. Gestalt Therapy Kairos. Collana diretta di Giovanni Salonia. 2019, Il Pozzo di Giacobbe.