Емоції – це невід’ємна частина людського досвіду, і в сучасній психології та психотерапії часто мають визначення втіленої інформації. Латинське походження слова визначає емоцію як рух. Таким чином, ми цікавимось, чи є емоції інтенціональними, такими, що рухають нас у напрямку чогось і змушують нас виражати їх через певну поведінку чи дію. Вони виникають з нашого фізіологічного збудження у відповідь на ситуативні тригери з навколишнього середовища або з когнітивної (пізнавальної) оцінки цих тригерів.

Сучасні психологи зазвичай виділяють три основні складові емоції:

• здатність проживати емоцію через досвід,
• здатність виражати її,
• здатність інтерпретувати інформацію, котру вона несе.

Уявіть, що ви біжите і раптово бачите великого пса. Ви зупиняєтесь. У вас пришвидшується серцебиття, і ви відчуваєте страх. Що змушує вас зупинитись в даній ситуації? Це ваше знання, що ви маєте завмерти, аби не спровокувати напад собаки, чи це лише ваша фізіологічна тілесна реакція, котра виключає когнітивну оцінку? Деякі психологи наполягають, що емоції не можуть виникати без їх когнітивної оцінки та інтерпретації нашого сприйняття. Інші ж сперечаються, що розумове пізнання і когнітивна оцінка не потрібні для виникнення емоційної відповіді, тому що емоції живуть у вигляді тілесної реакції.

В 1962 році американські психологи Стенлі Шехтер та Жером Сингер провели експеримент, який продемонстрував взаємодію фізіологічного збудження і когнітивної оцінки у виникненні емоційних станів. Передумовою для цього дослідження було твердження, що емоція – це результат взаємодії фізіологічного збудження і пізнавальних факторів. Наприклад, коли ви раптово починаєте відчувати пришвидшене серцебиття, у вас з’являється рум’янець і тремтіння, ви, скоріш за все, припишете ці відчуття певним подіям і характерній ситуації (наприклад, хвилювання при зустрічі), в котрій ви перебуваєте, тому що ці механізми вам уже знайомі з досвіду попередніх станів емоційного збудження. До того ж, ми схильні ідентифікувати одні й ті ж фізіологічні відчуття з різними емоціями залежно від ситуації й обставин. Наприклад, така тілесна реакція може бути ідентифікована як радість, хвилювання, страх чи злість, залежно від контексту ситуації. Проте, якщо в нас є розумне або уявне когнітивне пояснення цього фізіологічного стану, ми не припишемо його емоціям (наприклад, ми думаємо, що це стрибок тиску чи приступ тахікардії). Це часто можна спостерігати в процесі терапевтичної роботи, коли з підвищенням емоційної усвідомленості й інтеграції тілесних відчуттів відповідно до життєвих ситуацій, в людини минає тахікардія й аритмія. Також, емоцією не вважається стан, в якому ми не відчуваємо фізіологічного тілесного відгуку. Наприклад, якщо ми визначаємо ситуацію як небезпечну, але не відчуваємо відповідної тілесної реакції на небезпеку, це не вважається емоційним станом, і страху ми не відчуваємо, оскільки емоція не проживається шляхом досвіду. Таким чином, двофакторна теорія емоцій Шехтера і Сингера об’єднує обидві складові, стверджуючи, що когнітивне і фізіологічне збудження є взаємопов’язаними факторами виникнення емоцій.

Для підтвердження цієї теорії Шехтер і Сингер розробили експеримент, оснований на гіпотезі, що викликане фізичне збудження без відповідного когнітивного пояснення змушує людину шукати емоційний ярлик саме через людську потребу в пізнанні. У експерименті взяли участь 184 людини. Учасникам сказали, що їм зроблять укол вітамінного комплексу під назвою Супроксин для того, щоб протестувати його ефект на зір. Насправді, це не був вітамін. Одні учасники отримали ін’єкцію адреналіну, а інші – фізрозчину (плацебо). Дія адреналіну, препарату, що впливає на симпатичну нервову систему, полягає в тому, що він викликає такі ж відчуття, які також характерні для фізіологічного збудження: пришвидшене серцебиття, тремтіння, пришвидшене дихання і підвищений кров’яний тиск. Потім обом групам учасників (тим, що отримали укол адреналіну, і тим, що отримали плацебо) дали різні інструкції, і кожна з двох груп була розділена ще на три підгрупи: правдиво поінформовані про дію ін’єкції, не правдиво поінформовані про її дію і не поінформовані взагалі. Таким чином, одним сказали, що ін’єкція може викликати зміну їх стану з тремтінням, пришвидшеним серцебиттям і диханням; другим сказали, що не буде ніяких побічних реакцій; а третім сказали, що вони можуть відчути поколювання, головний біль і оніміння в ногах, що фактично було дезінформацією. Далі, щоб дослідити роль когнітивної та фізіологічної лепти в переживання емоцій, вчені маніпулювали емоційними станами учасників, інсценуючи певні ситуації. Ці маніпулятивні експерименти базуються на дослідженнях емоційної приналежності, які стверджують, що люди мають тенденцію оцінювати свої почуття, порівнюючи себе з тими, хто їх оточує. Таким чином, експериментатори створили дві різні ситуації з умовами, в котрі вони поміщали учасників в одну кімнату із підставним актором, що поводився агресивно з проявами злості, або демонстрував поведінку ейфорійного стану. Учасники не знали, що це був актор і вважали його таким же учасником. Сенс полягав у тому, щоб дослідити, як кожна група учасників піддалась впливу емоційного стану актора, чи приписували вони своє фізіологічне збудження певним емоціям злості й ейфорії, а також яка степінь виникнення емоцій була характерна для різних груп – тих, що отримали інформацію про ефекти ін’єкції, хто не отримав і був дезінформований, і хто отримав плацебо. Експериментатори спостерігали за емоційним станом учасників через одностороннє скло, після чого також пропонували їм заповнити опитувальники з оцінкою свого рівня емоцій (злості й ейфорії). Виявилось, що ті, кому повідомили правдиву інформацію про дію ін’єкції, не відчували злості та ейфорії на противагу тим, кому не повідомили про побічну дію ін’єкції. Як і очікувалось, емоційна реакція на соціальні тригери (в даному випадку злість і ейфорія) була напряму пов’язана з фізіологічним збудженням, коли учасники не мали усвідомлення й адекватного пояснення причин їх тілесних відчуттів.

Таким чином, експеримент продемонстрував роль пізнання та усвідомленості в утворенні емоцій, бо когнітивний ярлик є вбудованим механізмом у процесі проживання емоційних станів. Коли ми відчуваємо фізіологічне збудження як відповідь автономної нервової системи, у нас є тенденції до когнітивних оцінювальних потреб, котрі змушують нас усвідомлювати тригери і шукати причини (розкодовувати інформацію), котрі пояснили б збудження. Якщо ж це усвідомлення не відбувається, ми піддаємося афективному впливу емоційної поведінки людей, що нас оточують або з якими ми перебуваємо в контакті у певний момент. Тому, якщо степінь пізнання того, що відбувається, не достатньо висока для того, щоб усвідомлювати власні тілесні відчуття і їх справжні причини, ми помилково приписуємо своє збудження іншим обставинам, потрапляємо в стан афекту, що формує нашу несвідому поведінку. Мабуть, кожному з нас знайома поведінка під впливом збудження, яку ми не обирали свідомо, відповідно до наших потреб, але діяли, а потім шкодували. Тому, свідомість вважається ключовою в контакті зі світом, оскільки інтегрує фізіологічне збудження у вигляді тілесних відчуттів з пізнавальним оцінюванням того, що відбувається, а емоційні стани є такою собі втіленою інформацією.

Ці висновки, до прикладу, послужили підґрунтям для багатьох дослідницьких проєктів в психології. Один з таких дав визначення феномену неправильного розподілу збудження, що демонструє як фізіологічне збудження впливає на нашу поведінку. Експеримент (Dutton & Aron, 1974) проводився у двох різних локаціях: на вузькому підвісному мосту, котрий викликав фізіологічне відчуття страху, і на звичайному мосту, що не становив небезпеки. Чоловіків, що переходили мости, зупиняла жінка, представниця дослідників, і пропонувала їм пройти опитування на абстрактну тему. Потім жінка залишала їм номер телефону, на випадок, якщо виникнуть питання по даному дослідженню. В результаті, ті чоловіки, що переходили підвісний міст, телефонували жінці частіше, оскільки несвідомо відносили своє фізіологічне збудження через страх проходження підвісного мосту не до відчуття небезпеки, а до романтичних почуттів. Таким чином, відбувався неправильний розподіл збудження, вірніше – його інтерпретація. Також, фізіологічне збудження від голоду може викликати негативні емоції, такі як злість, і відповідно – агресивну поведінку щодо оточення (MacCormack & Bliss-Moreau, 2009). Різноманітні емоції розділяють один і той же механізм фізіологічного збудження і базуються на одному й тому ж нейропроцесі в орбітофронтальній корі головного мозку і в мигдалевидному тілі (Wilson-Mendenhall et al., 2013). На додаток, це збудження поляризоване: приємне емоційне збудження активує ліву частину мигдалевидного тіла, а неприємний досвід – праву. Досліджено також, що немовлята обирають емоції в формі позитивного чи негативного збудження, і тільки з часом вони вчаться різноманітним емоціям у процесі соціальної комунікації (Holodynski & Seeger, 2019; Hoemann et al., 2019).

Всі вище перелічені дослідження проводились, починаючи з 1960 і до 2019 рр. Вони вважаються дуже впливовими у сучасній науковій психології. Виходячи з цих досліджень природи людських емоцій на різних рівнях, чи варто піддавати сумніву важливість необхідності навчання емоційній усвідомленості? Ці наукові дослідження вчергове демонструють той факт, якою ж потужною інтуїцією володіли засновники гештальт-терапії, вже в 1950-х роках, розробивши теорію та практику, яка базується на феномені збудження в контакті, надаючи ключове значення процесу усвідомлення у відносинах та взаємодії людини з навколишнім світом.