Людина завжди більше, аніж вона про себе знає. Ми перебуваємо в величезному неосяжному просторі світу, і наскільки обмежене наше тіло, настільки ж необмежена сила нашої свідомості й думки. Все існує одночасно і як єдине (образ цілого світу), і як окремість (його деталі). У кожному відрізку часу ми скінченні й нескінченні одночасно саме завдяки здатності мислити, існування в просторі світу конкретне і абстрактне. Події, обставини, умови, люди, що оточують, явища і предмети з цього простору – все те, з чим ми так чи інакше вступаємо в контакт у житті – слугують можливістю стати більшими, заглиблюючи знання про себе через досвід взаємодії, розширюючи усвідомленість. Вони є інструментами комунікації світу з людиною і трансформуються в спів-відомість у процесі пізнання через навчання законам нашої природи і її очевидності у формі фактів. Таким чином здійснюється формування певного образу. Ми можемо уявити його у вигляді кулі, яка є в просторі, що автоматично викликає розуміння розширення і наповненості простору, іншими словами, перетворює порожній простір – в більш щільний, тому що усвідомлений. Цей процес розширення і наповнення відбувається як з допомогою зовнішнього впливу навколишнього середовища на нас через сенсорні рецептори (інформація, яка вривається в нас зі світу через зір, слух, нюх, дотики) так і з допомогою сприйняття і внутрішньої інтерпретації цієї інформації логічною думкою (перцепцію). Отримання досвіду як процес пізнання відбувається на стику цих двох здатностей, і у своїй основі закликає до почуттів. Через це почуття дарують нам відчуття присутності чогось значущого, відчуття зв’язку зі світом, саме вони роблять нас живими і підтримують життя. Вони є тією масою енергії, яка відтворюється в просторі, що оточує, але втілюється і розгортається в часі. Саме тому проживання почуттів – це величезний ресурс спів-творення (спільного творення реальності), оскільки вони перебувають у точці дотичності людини до світу і належать як нам, так і зовнішньому оточуючому середовищу.

Світ звертається до нас за допомогою відчуттів. Для чого звертається? – спитаєте ви. Оскільки в процесі відчування і проживання відбувається пізнання, котре асимілюється з даним шляхом досвіду у свідомість (спільне знання), розширюючи нас і світ одночасно, виходить, що звертається з метою розвитку життя, глибини пізнання і розширення свідомості. Таким чином, давньогрецький вираз-напис на храмі Аполона в Дельфах «Пізнай самого себе» набуває сенсу і звертається до вершини піраміди потреб Абрахама Маслоу – самоактуалізації, але з поправкою на спільний процес цього пізнання – спів-знання з простором світу, у котрому ми перебуваємо, щоб його створювати через контакт.

Цей простір світу наповнений буттям, нашим буттям, тим, що є більшим за нашу сутність. Ми більше, ніж про себе знаємо. І якщо це більше звертається до нас, значить йому це животворне спів-знання і його розширення потрібні також, як і нам, можливо, навіть більше.

Світ нас закликає до спів-свідомості різними способами, в основному, через стосунки з іншими людьми. У цьому випадку, ми можемо сказати, що не лінь є рушійною силою прогресу, а почуття, що переповнюють нас в контакті з оточуючими. Людина, переповнена ними, починає діяти (творити). Вони створюють стан і мотивують до руху.

Важливо зазначити, що в цьому випадку я називаю почуттями емоції і відчуття, оскільки відбувається багато плутанини в цих термінах. Нам звично називати почуттями все, що ми відчуваємо на емоційному рівні. Якщо заглибитись у розбіжності, то важливо було б розмежовувати почуття з емоціями, оскільки емоції – це якраз енергія в дії (emotion – energy in motion), а почуттями в психотерапії заведено вважати ті стани, які вже асимілювались шляхом досвіду, тобто це свого роду емоції, які пройшли шлях по циклу контакту і перетворились в якісний стан особистості (тому деякі психологи стверджують, що існує лише кілька почуттів, а все інше – це емоції, наприклад Уотсон стверджував, що існує лише три почуття: любов, гнів і страх). Але ми не будемо заглиблюватись настільки в розбіжності у цій статті, а назвемо почуттями ситуативні емоції й відчуття, які виникають у нас через дотичність до світу.

Отож, натхнення і пригніченість, радість і сум, любов і ненависть, ніжність і роздратування, пристрасть і злість, захоплення і заздрість, надія і відчай, знуцінення і сором, хвилювання і тривога – вони можуть бути такими полярними і протилежними. Одні з них ми характеризуємо як позитивні, інші – як негативні. Одні створюють стан руху вперед з теперішнього моменту в майбутнє, інші – у своїй природі ніби повертають вектор і спрямовують час з майбутнього у сьогодення. Ежен Мінковський (1933) розгортає цю думку на прикладі стану очікування як розгортання часу назад, коли відправною точкою нашої свідомості є не лише теперішній момент, але і майбутній, в якому ми розміщуємо прив’язку здійснення чогось, і тоді очікування заглиблює нас в часі та русі назад, а не вперед. Таким чином, у ті почуття, які ми сприймаємо як негативні, ми закладаємо очікування і повертаємо час назад, замісь того, щоб відчувати відкрите розгорнуте у світ бажання без конкретизації цілі й планування (я просто хочу без прив’язки до результату, чим дозволяю собі просто бути, а не лише володіти). Основний конфлікт людини якраз таки й відбувається на стику цих двох потреб: естетичної (бути) і споживчої (мати). Коли ми говоримо про простір, ми маємо на увазі, що він матеріально втілюється і ми намагаємось ним заволодіти так само, як володіємо простором свого тіла. Коли ми говоримо про час, ми занурюємося в напругу процесу існування, в якому докладаємо зусиль перебувати у просторі. Але оскільки вони неділимі та формують цілісну картину буття, в балансі між цими двома потребами і є інтеграція протилежних напрямків. В цьому основа парадоксу: ми існуємо і рухаємося всередині часу, але одночасно заземлені в просторі й перебуваємо на місці, де конкретна й абстрактна потреби переплітаються. Мераб Мамардашвілі писав: «…діалектика є таким станом (напруги між протилежними), лише в середині якого, не витікаючи ні з одного окремо взятого, напруги, може спалахнути явище, що саме по собі не є вивідним членом чи елементом, певного безперервного причинного зв’язку» (ст.46). В рамках цієї полярності протилежних станів ми й розмірковуємо про рай чи пекло, добро і зло, як про витоки творіння і руйнування. Ніцше називав ці два начала аполлонічним і діонісійським. Позитивні почуття ми сприймаємо як щастя, негативні змушують страждати. До позитивних ми прагнемо, а негативні намагаємось витіснити, що й створює безліч проблем, бо лише приймаючи почуття (особливо важкі для проживання) як феномени ( як сніг і дощ), усвідомлюючи їх, відчуваючи тілесно, проживаючи фізично в часі й надаючи їм місце в просторі тіла, ми можемо змінити стан, який спричинює перевтілення як відносин з іншими, так і певних життєвих ситуацій, заряджених конфліктами, біллю, стресами, тривогами і напругою. Завдяки силі перевтілення цей процес усвідомлення і проживання має естетичний характер і створює ефект катарсису, описаного Арістотелем у вченні про трагедію як звільнення та очищення душі. В такі моменти стирається суб’єкт-об’єктна межа між потребами «бути» і «мати», і відбувається інтеграція. Таким чином, давньогрецька трагедія протиставляє естетичні та споживчі потреби, особисте і соціальне, суб’єктивне й об’єктивне на користь цілісності, й відкриває очі на ширшу картину світу, де людина є частиною світу, і будучи частиною, через атмосферні почуття світ показує їй місце серед інших і відповідальність перед єдиним цілим, як до прикладу цар Едіп віднайшов той серединний шлях на границі контакту зі своїм народом, а його самоосліплення стало символічним зверненням до того, щоб навчитись бачити невидиме – не тільки простір з його характеристиками “мати”, але і час як рушійну силу розширення і розвитку, що пронизує простір. Головна дійова особа в трагедії – хор, що дозволяє глядачеві опинитись всередині і бути учасником цієї трагедії на естетичному рівні. Хор – це символічний стан поля як життєвого простору. Актор в трагедії один, що укріпляє його сприйняття глядачами, як суб’єкта і посилює суб’єктн-об’єктне протиставлення: існують лише я і світ, і я не просто пізнаю себе з того, що відбувається у світі, але створюю світ своїм “фоном” (всім тим, що асимілювалось в мою історію в минулому), і якщо я беру відповідальність і змінюю себе, формуючи естетичний інструмент пізнання, то змінюю і світ довкола, вибудовуючи новий простір. Феноменологічна польова парадигма повертає цю концепцію трагедії у роботу терапевта. Терапія очищує, подібно трагедії, через можливість виходу людини на границю контакту і здатність почуватись в полі життєвого простору, щоб побачити невидиме. Тому в процесі психотерапії, розвертаючи важкі переживання, можна спостерігати феномен так званих «перекручувань» коли за страхом, наприклад, не стоїть очевидна загроза безпеці, а, насправді, через зупинене збудження до життя, приховується інтерес. Подібним механізмом є співвідношення тривоги й хвилювання, де хвилювання слугує почуттям, що підштовхує, завдяки якому внутрішня енергія вкладається в дію (як кажуть, тільки поганий актор не хвилюється). Заздрість, наприклад, це зворотний бік захоплення, здатність відчувати яку була чомусь втрачена . Сором блокує збентеження, як ознаку зустрічі, що рухає нас у світ, де ми стаємо видимими іншим, що розширює наші пізнання про себе, виявленні й знаходженні нових якостей в контакті з іншими людьми.

Почуття, які ми маємо, характеризуються серединністю (середньою формою дієслова Middle mode) – балансом, який граматично виражається в середній формі дієслова, і свідчить про взаємодію з навколишнім середовищем, а також про перебування на границі контакту, що автоматично визначається чутливістю до польових феноменів, тобто до того, що відбувається в атмосфері певної ситуації. При цьому, вони визначаються рівнями контакту і нашою здатністю до прийняття й інтерпретації інформації, що надходить ззовні.

На рівні рецепції й перцепції, коли сприйняття синхронізоване із зовнішнім середовищем, а інформація, яку ми отримуємо з середовища, інтерпретується з опорою на наш сенсорний відгук (внутрішні відчуття) на цю інформацію, стирається границя суб’єкт-об’єктних відносин (я і суб’єкт, і об’єкт одночасно, я є і я маю одночасно), що вказує на активну самість (інтегровані всі функції самості, хоч, на перший погляд, ми можемо сказати, що функція id більш активна, але це не так), що створює цілісність простору і часу (почуття проживаються в часі і в просторі одночасно). Наприклад: радію, цікавлюсь, злюсь, засмучуюсь, печалюсь, дивуюсь, боюсь, лякаюсь, надихаюсь, збуджуюсь.

Інші приклади відтворюють більш виражену видимість активної ego функції і передбачають наявність творчого акту (я дію), але також і інші функції Self (id та personality), в яких зовнішнє середовище виступає у вигляді об’єкта або іншої людини в контакті: зізнаюсь, сміюсь, посміхаюсь, здаюсь, намагаюсь, вдягаюсь, вітаюсь.

Активна позиція має на увазі асимільований вже досвід, тому в ній більш видимою стає функція personality, і от тут вона може бути регідною, як уже усталена структура, оскільки почуття стають активними генералізованими спільною дією (я агент, той що діє почуттям, а значить – можливістю помилятись, якщо існує опора на id, на відчуття у більш конкретний проміжок часу). В цьому випадку ціле не відтворює конкретний контакт, а стає цілим у своїй генералізації, і може бути пережитком певного досвіду як вбудований інтроєкт, який проєктується на подальшу дію безумовно і не має опори на відчуття і функції. Наприклад : ревную, заздрю, дякую, люблю, ненавиджу. Підтвердженням може бути наступна позиція, що часто зустрічається в терапії : «Я люблю його/її (для прикладу дитину) – значить я не можу злитись на нього/неї».

Розглянемо подібну ригідність на прикладі протилежностей заздрю-захоплююсь. Припустимо, що саме порушення в середній формі (Middle mode) переживання захоплення привело до заздрощів. Це означає, що мала місце в минулому передчасна транзитивність, коли з пасивного стану (на мене впливають, я не відчуваю серединної відповідальності, як я створюю ситуацію впливу на мене – оскільки це не пряма дія і не передбачає взаємодії, я сприймаю себе як об’єкт для зовнішнього світу, а не суб’єкт, який діє,  я тільки збоку спостерігаю іншого і роблю висновок, що на мене діють) ми не перейшли в серединне, в якому міг бути зàхват і я міг би перетворити себе в активний суб’єкт, визнавши свою частину вольової дії й своєї участі у створенні напруженої ситуації. Таке повернення в серединне не обов’язково має супроводжуватись усвідомленням якоїсь первинної споживчої потреби в «володіти/мати» (якщо я заздрю, то я чогось хочу), це може просто бути естетична потреба проживати масу енергії почуттів й відчуттів у часі, і бути просто життєвою енергією, що наповнює. Коли нас захоплює витвір мистецтва, наприклад, картина, це ж не означає, що ми хочемо малювати, але це певним чином задовольняє нашу естетичну потребу «бути» і дає приємну життєву енергію. Тому можна вважати оманою переконання, що коли ми заздримо чи захоплюємось, ми обов’язково чогось хочемо, і за цим прихована конкурентна споживча потреба у «володіти» чимось.

Те невидиме, що ховається за видимим відчуттям, може бути побаченим нашим шостим відчуттям, формуючи наше буття як об’єднання простору і часу всередині й довкола нас зі змістом і відчуттям єдності розуму як часу і простору, як тіла, як нашого індивідуального фізичного тіла, так і тіла /простору світу, в якому ми живемо. Цей інтегрований стан, в якому ми не вдаємося в питання сенсу, оскільки він і так присутній в моменті тут і зараз. Це буття можна схематично зобразити як коло. Мамардашвілі наводить приклад, в якому будинок видно тільки з одного боку, але мислення доповнює його так, що у ньому з’являється буття і ми уявляємо цей будинок цілісним, навіть якщо не бачимо його інший бік. Так само працює і середня форма (Middle mode): він звертається до естетичної потреби «бути», чим виховує уміння інтегрувати частини й відчувати цілісність. Цікаво, що в гештальт-терапії групова робота відбувається в колі, а в моменти, коли проводиться індивідуальна робота, терапевт і учасник перебувають в самому центрі кола, таким чином, для кола інших учасників, як єдиного цілого, їх видно зі всіх боків, що символічно відображає буття в просторі, при цьому робота, яка проходить у терапевтичній взаємодії завжди містить активну фігуру що стосується всіх учасників, які формують групу.
Вважається, що важкі переживання почуття ті, які ми часто характеризуємо, як негативні, в основному, спрямовані на те, щоб усвідомлювати наші споживчі потреби, і свідчать про наявність недоліку і бажання захопити щось у просторі. У цьому сенсі можна творити, працювати й займатись будь-якою діяльністю через нестачу. Але з іншого боку, якщо ми переходимо у цих почуттях в іншу полярність позитивних емоцій і наповнення ними, тоді ми можемо говорити про те, що наша діяльність може розвиватись через надлишок, від переповнення радістю, захопленням, цікавістю, хвилюванням і т.д. Кажуть, психотерапевт має бути ситий, вдягнений і т.д. (тобто задоволений щодо фізіологічних потреб), щоб не проєктувати своє внутрішнє невдоволення на клієнта, але також кажуть, що до прикладу художник, має бути трішки голодним, що активує агресивну енергію брати й руйнувати (як знищувати їжу і асимілювати її), щоб захоплювати світовий простір своєю творчістю. Як бачимо, все це суперечливі твердження, оскільки їх походження лежить в основі конфлікту естетичних і споживчих аспектів нашої природи. Художник бере зі світу і віддає у світ свої творіння шляхом асиміляції за допомогою шостого чуття на естетичному рівні процесу переживання відчуттів і емоцій. Надлишок, як результат уже задоволених потреб, формує в людини «муки» в часі для того, щоб вона віддала у світ, що уже набрала, а нестача формує мотивацію й агресивну енергію швидше взяти.

Утримуючи в полі зору інтеграцію і серединність почуттів, а також людську схильність їх поляризувати й протиставляти, поряд з тим, що у гештальт-терапії ми вчимося закривати гештальти, ми також вчимося їх відкривати. Як кажуть, є час розкидати каміння, і є час збирати його. Це взагалі, свого роду, детективна історія. Дослідження в області людської пам’яті, проведені Дерілом Бемом, показали, що люди краще запам’ятовують слова, коли спочатку виконують тести, а потім вчать ці слова. Це будується на процесі навчання як розпізнавання, коли ми спочатку робимо щось через практику, а потім асимілюємо, закриваючи незавершені пробіли, закриваючи гештальти. У цьому випадку відкриття гештальту – це здатність робити і йти в досвід через дію, щоб потім прийти до закриття гештальтів. Тут на перше місце виходить важливість витримувати напругу від незнання і безглуздості, і важливо не знати до того, як діяти, бо енергія приходить в процесі цієї дії й веде до після-отримання знань. Протилежні почуття (емоції) слугують базою для двох різних моделей в підході до діяльності. Негативні почуття обмежують і звужують сприйняття (перцепцію), мисленнєву діяльність і нашу поведінку, що сприяє підвищенню концентрації уваги та можливості її утримання на чомусь більш конкретному. Таким чином, ми можемо фокусуватись на фігурі уваги й попадаємо більше під вплив часу. Позитивні почуття, навпаки, розширюють сприйняття, думки та поведінку, що створює багатий фон, який, переповнюючи нас зсередини, допомагає розширяти простір через можливість фонтанувати зсередини назовні, мислити й діяти різноманітно, спонтанно і творчо. Тому негативні почуття допомагають вчитися, а позитивні – вести творчу діяльність. Позитивні почуття допомагають відкривати гештальт через діяльність, як творчий процес, і ми йдемо до того, щоб давати і відтворювати у світ дію, тим самим – бути, а негативні допомагають закривати гештальти через тиск і дискомфортну напругу, і ми рухаємося до того, щоб брати. Це дуже важлива методика для практики й розуміння, як можна справлятись з почуттями та емоціями: приємні почуття породжують творчість, а неприємні – енергію для навчання. Детальніше про систему навчання, а також про баланс у вихованні грамотності й творчості можна почути блискучу, фонтануючу гумором, промову сера Кена Робінсона під час виступу на ТED (Sir Ken Robinson’s TED talk) на YouTube.

Ми можемо скільки завгодно говорити про ці протилежні почуття, як про полярності, але це не замінить того факту, що вони властиві людині як енергія двох сил, що взаємодіють, змінюючи одна одну і штовхаючи нас вперед до розвитку, як індивідуальності, так і в соціальному втіленні. Вони витікають одне з одного в процесі життя і, ставити питання, що із чого витікає, рівносильно пошуку відповіді щодо походження курки та яйця. Вони визначають циклічність нашого життя і у цьому випадку цикл організації досвіду (цикл контакту) набуває сенсу не сам по собі як коло, а як неперервний розвиток циклів, що виникають один за одним, і це можна замкнути в спіраль нескінченності (зауважте, що внутрішньоутробно дитина розвивається з точки спіралі). Наприклад, якщо ми виходимо з негативних чи просто дискомфортних почуттів, що мобілізують енергію для основи справжньої потреби, тоді нам важливо не просто її розпізнати, але й докласти зусиль для пошуку способів (навчитись), як її задовольнити. Коли ми це зробили, подальший процес відбувається автоматично: стан задоволеності й позитивні відчуття й почуття дають енергію робити щось, і ми, особливо не задумуючись, починаємо чимось займатись, дуже спонтанно й автоматично, це творчий процес, що стосується будь-якої діяльності, чи то професійного розвитку, чи то стосунків з оточенням. Ці цикли змінюють один одного по спіралі взаємодії часу і простору, а почуття мають атмосферний характер, як метафори богів у Гомера, і є тією масою енергії, що розміщена в просторі й витримана часом, яка й дозволяє нам створювати світ разом з ним, розвиваючи, розширюючи і рухаючи вперед без кінця, але з опорою на кожну мить в «тут і зараз».

Для подальшого читання:

Арістотель “Поетика”

Бем Деріл, дослідження

Гомер «Іліада та Одіссея»

Мамардашвілі Мераб “Лекції з античної філософії”

Мінковський Ежен “Час, який проживається. Феноменологічні та психопатологічні дослідження”

Ніцше Фрідріх “Народження трагедії з духу музики”

Софокл “Цар Едіп”

Сер Кен Робінсон “Чи пригнічують школи творчість”, відео виступи (TED talk)