Під панічними атаками зазвичай розуміють напади безпричинного сильного страху та тривоги, що супроводжуються рядом симптомів, таких як почуття нереальності того, що відбувається, вмирання, смерть, зникнення, страх зійти з розуму, втратити контроль над своїм тілом, дезорієнтація в часі та просторі, а також певні лякаючі нас фізичні прояви, які можуть виявлятися досить індивідуально, наприклад, сильне пульсування серця, запаморочення, розмитість зору або запаморочення, сильне напруження і неможливість розслабитися, судоми рук і ніг або тремтіння, почуття нестачі повітря, неможливість дихати або ковтати, пітливість, розлади шлунково-кишкового тракту та інші.

Кожна людина, вперше переживаючи панічну атаку, починає відчувати жах від думки про повторення таких симптомів, що часто спричиняє появу панічного розладу, тривалого періоду нападів, що супроводжуються страхом повторення та пошуком причин виникнення фізичних симптомів шляхом звернення до медичних установ та різних лікарів, але через відсутність фізіологічних діагнозів та їх спростування формується іпохондрія, що ще більше ускладнює проблему. Як демонструє практика, причини панічних нападів проявляються поступово в процесі психотерапевтичної роботи, і я обов’язково про них напишу. Проте, передчасне знання про них з боку клієнта, скоріш за все, не вирішить проблему через відсутність переживання нового досвіду збудження (у загальному розумінні цього слова), що заблоковано у тілі, а також через неможливість самостійно побудувати нові психологічні опори в мінливих обставинах, оскільки фокус клієнта, що страждає від панічного розладу, на фігуру уваги (занадто сильний страх) унеможливлює прояв фону, яким і метафорично повинен стати терапевт на перший час, поки клієнт не прийме цей фон як свій.

Часто люди страждають від панічних розладів протягом кількох років, проходять всі медичні дослідження, але залишаються без діагнозу та допомоги. Досвід переживання панічного нападу неможливо передати словами, і якщо навколишні люди (родичі та близькі), а також терапевти самі ніколи не переживали таких станів, клієнти майже завжди відчувають сильну самотність через неможливість інших поділитися, зрозуміти і співчувати глибоко досвіду клієта, що робить процес терапії важчим через необхідність довше вибудовувати базову довіру та безпечний простір в міжособистісних стосунках терапевт-клієнт.

Зазвичай під час панічних атак відбувається певне спотворення сприйняття часу та простору. 10 хвилин можуть здаватися годинами, місце перебування — нереальним і дуже віддаленим, а тіло — чужим простором. Якщо згадати теорію відносності Ейнштейна, з якої випливає, що гравітаційні ефекти обумовлені не силовою взаємодією тіл та полів, що перебувають у просторі-часі, а деформацією самого простору-часу, пов’язаною, зокрема, з присутністю маси-енергії, то виходить, що викривлене сприйняття простору і часу в момент панічної атаки змушує людину стати нечутливою до сили тяжіння, тобто втрачати почуття приналежності, а отже — опори. Тоді виходить, що причиною цьому стану є присутність маси-енергії, мовою гештальт-терапії — присутність інтенсивного збудження у тілі, до якого ми ще повернемося.

Зараз мова йде про те, як допомогти клієнту, який страждає від панічних атак, навчитися самостійно справлятися з нападами, коли він знаходиться насамоті. Оскільки основним принципом гештальт-терапії є принцип “тут і зараз”, відповідними будуть питання про час, коли це сталося, і який тривав напад, а також прохання описати, де він перебував, і які предмети його оточували, а також на що він опирався під час виходу, коли подолав паніку. Навіть на перший погляд банальні відповіді про час, 10 хвилин, опис кімнати та деякі позитивні думки під час виходу можуть надати людині відчуття опор в наступний раз, хоча це є лише одним із способів подолання стану.

Також існує теорія “ойкосу” та “полісу”, яка в багатьох аспектах пояснює причини виникнення панічного нападу. Цей феномен, який описав Джанні Франчесетті, психіатр, гештальт-терапевт, автор книги “Панічні атаки”, з яким я мала можливість працювати особисто на семінарі, організованому Міжрегіональним інститутом гештальт-терапії та мистецтва у Дніпрі, називає виходом із “ойкоса” (дім, місце для одного) до “полісу” (світ, місто, місце для багатьох). Цей перехідний етап у житті багатьох людей супроводжується потребою у безпеці при ризику, коли втрачаються старі опори, створюються нові умови життя, але нові опори ще не сформовані, а опиратися на старі по різних причинах людина ще не може, тому збудження, яке зростає з появою нових потреб, не може бути направленим у дії та реалізованим.

Конфлікт між ризиком та безпекою створює блокування творчого пристосування, як знаходження найкращого способу задоволення потреб. Фон руйнується, фігура не формується, а замість цього утворюється ілюзія наявності фальшивої фігури під виглядом потреби в безпеці як подолання панічних нападів. Саме тому рекомендується спочатку працювати над відновленням фону.

* Фігура-фон – пара термінів, що використовуються для опису перцептивного зв’язку між об’єктом фокусування (фігурою) та рештою перцептивного поля (фоном). Фігура зазвичай має форму або структуру і виділяється з фоном. Фон виглядає відносно однорідним і ніби відстороненим назад, за фігуру. Цей зв’язок в багатьох випадках може бути зворотнім, якщо зосередитися, сконцентрувати увагу в першу чергу на фоні, а не на фігурі. Найкращий спосіб осмислити поняття співвідношення фігури та фону – це зрозуміти, що контур або межа, яка відокремлює фігуру від фону, фізично належить обом, але перцептивно належить лише фігурі. Отже, фігура набуває форми і границь, а фон залишається розмитим і безформеним.

Через фокусування на такій фігурі у людини, що страждає від панічних атак, складається враження бігу по колу, коли вся пристрасть спрямовується лише на спробу вирішити проблему, посилюючи відчуття азарту та створюючи тим самим тунельне бачення, тобто залежну ситуацію. Саме з цієї причини панічними розладами страждають переважно люди, схильні до залежних тенденцій у поведінці. Отож, саме таку зафіксованість на пошуку причини (фальшивій фігурі) ми вже не називаємо просто панічними нападами, а ускладненим станом – панічним розладом.

У своїх дослідницьких роботах Вальтер Беньямін, німецький філософ, культуролог та літературний критик, описує два типи людського зору: близький і далекий. Ця концепція пов’язана з будовою нашого ока, хоча вона розроблялась мистецтвознавцями при вивченні сприйняття образотворчого мистецтва як вивчення здатності ока до фантазії. Використовуючи ці дослідження, можна назвати роботу терапевта з фігурою клієнта близьким зором, а з фоном – далеким. Цікаво, як вищезгадані тенденції у поведінці та їх взаємозв’язок з поняттями фігура-фон співвідносяться з зором людини, що страждає панічним розладом. Вона лякається відчуття розмитості зору, коли воно стає фоновим, і, бажаючи контролювати все, відчуває бажання охопити максимум фігур силою фокусування, що свідчить про відсутність опори в фоні. У такому випадку терапевт може запропонувати клієнту сконцентруватися на кількох предметах у кімнаті, розповісти, як він їх бачить і описати. Часто такі клієнти чудово справляються з завданням, і для них самим стає дивом, що коли їм дійсно потрібно сконцентруватися і щось побачити, вони це легко вміють робити.

Так, практика роботи з фігурою все ж потрібна, але не для того, щоб тиснути на клієнта і перетягувати його в “поліс” (суспільство) і примусити його усвідомити свою потребу, перетворюючи тілесний дискомфорт через збудження на дії, але для того, щоб у нього з’явилася опора на власні бажання і можливість поєднання зі своїми симптомами, які вже не здаються такими лякаючими, а тіло – ворожим і чужим простором. Тому важливим у роботі з панічними атаками є прийняття клієнтом свого тіла, виникаючих в ньому відчуттів, не як страшної лякаючої стихії, а як радісної зустрічі з власними відчуттями, бажаннями і потребами. Тому в даному контексті доцільно говорити про теорію Самості (Self) і її функції.

* Self — це специфічний для кожної людини процес, який характеризує його власний спосіб реагування у даному моменті і в даному полі відповідно до його особистого “стилю”. Self розуміється не просто як “буття” людини, а як його “буття-у-світі”, яке змінюється залежно від виникаючих ситуацій.

У гештальт-терапії self функціонує у трьох режимах: як “id”, як “ego” і як “personality”.

Функція “id” пов’язана з внутрішніми імпульсами, життєво важливими потребами і особливо з їх тілесним проявом. Так, функція “id” вказує мені, що я голодний, пригнічений або розслаблений, функція “id” проявляється у моїх автоматичних діях: коли я дихаю, ходжу і навіть воджу автомобіль, думаючи при цьому про інше. Моє “id” ніби керує мною майже без мого усвідомлення.

Функція “ego”, на відміну від “id”, — це активна функція вибору або свідомої відмови: я сам з повною відповідальністю за власні дії обмежую або розширюю контакт з навколишнім середовищем, виходячи з усвідомлення власних потреб і бажань. Можливі порушення цієї функції виражаються, за словами Гудмана, в різних “видах втрати функції ego”, які деякими авторами розглядаються як механізми захисту ego або механізми уникання, і для позначення яких багато гештальтистів, відповідно до Польстерів, використовують подвійну назву — механізми супротиву-адаптації.

Функція “personality” є представленням суб’єкта про себе, його власний образ себе, що дозволяє йому визнати відповідальність за свої почуття і дії. Це саме функція “personality” мого self визначає, як я інтегрую свій попередній досвід, як я усвідомлюю те, що відбувається зі мною в житті, саме вона формує у мене відчуття того, хто я є.

Робота з функціями id і personality створює можливість опиратися на фон. Тому в роботі з людьми, які страждають панічними нападами, має сенс задавати питання “Хто ти тоді?”, адже це допомагає розбудити цікавість людини до себе самої, цікавість, яка надає енергію пізнавати себе в процесі життя. Адже страх зникнення під час панічного нападу – це лише ознака спотворення функції personality. У таких випадках я часто згадую, як Аліса Керрола цікавилась, якою вона буде, коли зникне, як полум’я після того, як згасне свічка. Вона також казала: “Скажіть мені спочатку, хто я! Якщо мені це сподобається, я піднімусь, а якщо ні – залишусь тут, поки не перетворюся на когось іншого!”, – на мою думку, дуже вдалий приклад завдання терапевта – допомогти клієнтам пізнати себе, щоб мати можливість опиратися на фон, як при переході з “ойкоса” в “поліс”, так і при будь-яких інших життєвих змінах.

Незалежно від основних механізмів переривання контакту, притаманних людям, що страждають панічними нападами, через переживання страху перед смертю, зникненням або безумством, супроводжуваними сильними незрозумілими тілесними симптомами, можна спостерігати надмірну тенденцію контролювати як власну поведінку, так і тілесні прояви. Часто клієнти скаржаться на запаморочення та фантазії про раптове падіння, які є абсолютно безпідставними побічними ефектами гіперконтролю. Слухаючи подібні скарги, я згадую вислів Фрідріха Ніцше “Падаюче підштовхни”, тому експеримент, в якому терапевт пропонує клієнту встати й намагається підштовхнути його, може надати опору власному тілу, переконуючись у химерності і безпідставності свого страху, а головне – набути довіру до тіла.

У панічних нападах, які часто трапляються при переході з “ойкоса” до “поліса”, з дому у великий світ, головною метою є повернення опори всередину. Саме для цього в тілі виникає енергія, яке утримується, збудження до життя, яке не знаходить виходу, накопичується в тілі. Оскільки під час цього переходу тіло, не знаходячи психологічних опор, сприймається як чужорідний об’єкт, той саме поліс, а не ойкос, це збудження починає “розривати” людину зсередини збільшеним серцебиттям та іншими жахливими симптомами. Значна сила накопичується всередині, яка не знаходить виходу в діяльності, відсутній спонтанний творчий вираз. Ця сила стає руйнівною, навіть агресивною, оскільки вона має бути спрямована на гуманізацію світу навколо (поліса), що несе в собі діонісійський елемент (позитивна агресивна сила, здатна перетворювати світ). Тому виникають страхи втратити контроль над собою і втратити розум, а іноді навіть страх завдати шкоди тим, кого найбільше любимо.

У давньогрецькій міфології існує божество, яке втілює стихійні сили дикої природи. Його ім’я Пан, в перекладі з грецької означає πάς, «весь», але також існує індоєвропейське етимологічне значення цього імені – “робити плідним”, з чого можна прослідкувати дві взаємодоповнюючі одна одну ознаки. Перша стосується історії народження Пана. Він був сином бога Гермеса і німфи Дріопи. Народившись з бородою, рогами і козячими ногами, він відразу почав стрибати і сміятися, але його мати злякалась і покинула дитину, тоді Гермес забрав його на Олімп. Побачивши Пана, всі боги зраділи йому. Він виріс у горах і лісах, і був божеством плодючості і дикої природи, повним страстей і закоханості, а також полюбляв вино і розваги, влаштовуючи безтурботні шумні хороводи, що лякали смертних.

Найбільш цікавою властивістю Пана для нас є його здатність викликати у людей дуже сильний страх, навіть жах, який звичайно називають на його честь – панічний. У сучасному суспільстві панічні атаки є не рідкісним розладом, який доставляє людям, що страждають від нього, багато тривоги та обмежень у нормальному функціонуванні.

На перший погляд може здатися дивним говорити про панічний напад як про дар божественних проявів. Проте я глибоко переконана, засновуючись на особистому досвіді переживання панічних атак, а також практичних випадках психотерапевтичної роботи з клієнтами, що при правильному підході психотерапевта, панічні напади можна розглядати як великий потенціал для зростання та розвитку в самореалізації людської особистості як духовної (здатної приймати та осмислювати стихійні, ірраціональні прояви свого організму, що ми в гештальт-терапії прирівнюємо до проявів функції id, тобто збудження, що виникає, наче стихія та звертається до наявності певних ще не усвідомлених потреб, які є плідними для нас, покровителем яких, за легендою, був бог Пан), так і соціальної істоти (яка приносить радість світу своєю здатністю веселитися, сміятися, грати та танцювати, тобто отримувати задоволення від визнання своєї дикої природи, невідомої та ірраціональної, а також стихійності проявів всередині нас, що є символом тілесного втілення бога Пана, який поєднує тваринне та людське начала).

І якщо ми згадаємо класичну концепцію мистецтва, яка виникла в античності і втілилася в принципі мімезису, танцю богам, як не лише імітацію, але й поєднання в мистецтві тваринного (природного, живого, обмеженого) початку з божественним (ідеальним, мертвим, стійким, безкінечним), то для нас очевидним стане поняття границі, мистецтвом перебування на якій і є життя людини, подібної до бога Пана, що перетворює збудження на плодовитість, стихію на гру і веселощі, світло, яке зароджується на сході сонця, але накидає панічний страх на тих, хто порушує закони, відмовляючись з’єднувати кінечне з безкінечним.