Кожна людина рано чи пізно вдається до питання про сенс життя і його кінечність, що супроводжуються тривогою і страхами випадкових нещасть, відчуває стрес від необхідності боротись, страждає від внутрішньої, нічим не пояснюваною самотності, мучиться вибором, майбутнім або вчиненим, що супроводжується почуттям невиразної провини.

Все це стосується так званих екзистенційних проявів людської природи, пізнавши й переживши які, у нас з’являється можливість глибше і повніше відчувати енергію життя, розвиваючи й розгортаючи конструктивно в світ.

Щоб навчитися справлятися з подібними станами, розуміти їх психологію і причини, познайомитися ближче з філософією екзистенціалізму.

Отже, екзистенціалізм, слугуючи світоглядним зарядом, є певною мірою, щепленням людської гідності, що допомагає людині визначати самого себе в житті.

Основна категорія екзистенціалізму – екзистенція – перекладається, як «існування». У своїй статті «Екзистенціалізм – це гуманізм» Жан-Поль Сартр називає екзистенцію життям людини як індивіда, розглянуту зсередини, що визначає себе тут і тепер, що наділена характеристиками творчості та свободи, яка базується на самобутності і самосвідомості індивіда. З’явившись як відповідь раціоналістичним ідеям епохи Просвітлення, екзистенціалізм намагається розв’язати проблему подолання категоричного протиставлення і конфлікту зовнішнього і внутрішнього світів у сприйнятті людини через виведення існування третього світу – спільного.

Крім екзистенції, ключовими категоріями екзистенціалізму є поняття буття і протиставленого небуття (по Сартру – «ніщо»), а також віковічна філософська проблема взаємовідношення існування і сутності.

Щоб розібрати, як ці проблеми бачить екзистенціалізм, уявимо його основні поняття схематично. Візьмемо античне коло (див.мал.) і уявимо, що один його бік – зовнішній світ(навколишнє середовище), а інший – внутрішній (організм). Потім зігнемо його і припустимо, що людина опиниться на точці згину. Екзистенцією (позначена стрілкою) ми назвемо те, що проявляється з навколишнього середовища (зовнішнього світу) через людину в організм (його внутрішній світ). Іншими словами, через екзистенцію людина синхронізує два протилежних світи, створюючи третій між ними – спільний, що Мартін Хайдеггер називав зустріччю з Буттям. З цього виходить, що існування людини в світі передує його індивідуальній сутності.

Ця теорія нагадує так званий цикл контакту в гештальт-терапії, у котрому описаний процес взаємодії людини з довколишнім середовищем:

насамперед відчувається певний дискомфорт, що виникає на сигнали довколишнього середовища, потім цей дискомфорт трансформується в усвідомлення потреби, вибір, дію, задоволення потреби й асиміляцію отриманого досвіду.

Відчуття, про які ми говорили з самого початку, і є відчуттям своєї екзистенції, існування всередині себе. І, оскільки, як пишуть екзистенціалісти, існування передує сутності, сутністю ми називаємо все те, що складає нашу особистість (personality), як асиміляція досвіду власних дій в наші якості, знання про себе в процесі контакту з зовнішнім світом, а також, як визначення людиною самої себе з опорою на існування в тому ірраціональному бутті, в котрому ми вдаємось до питання сенсу, кінченності, невідворотності випадковості, необхідності боротися і т.д.

Дазайн – ось людина – людина тут і зараз – це той, хто знає сам про себе, каже Хайдеггер, а дізнатись про самого себе може через буття, тобто через усвідомлення присутності своїх відчуттів, що волають до потреб через події та взаємодію з зовнішнім безмежним світом.

З цього випливає, що завдання людини – знаходити й відчувати свої границі в безмежному світі, що так часто викликає тривогу і страх. Пошук границь – це пізнання себе, знання того, який я. Сприйняття є проєктивним. Якщо світ здається напрочуд безмежним і заглиблює в тривогу – це наслідок того, що ми не відчуваємо своїх границь, можливостей і обмежень, тобто відчуваємо недостатність знання про себе в контакті з іншою людиною, такою ж екзистенцією, як ми. Пізнання себе відбувається завдяки мові, каже Хайдеггер. Саме тому в психотерапії ми вчимося розпізнавати свої почуття поруч з іншими, проживаючи й усвідомлюючи різні стани.  Визначаючи та відводячи місце цим почуттям, своїм і інших людей поряд, ми проявляємося на границі контакту, можемо дізнаватись, які ми, визначаючи тим самим свої границі. Тому, як відповідь на питання екзистенціалістів, гештальт-терапія вводить границю контакту.

У Жан-Поля Сартра є твір під назвою «Мухи». В ньому автор звертається до давньогрецької міфології і знаменитого міфу про Ореста. Мухи (мерці та богині помсти – ерінії), які кусають Ореста – це не асимільоване в персонеліті знання про себе, коли він не знає, добре чи погано було те, що він зробив. І якщо його сестра покаялась (усвідомила і прийняла свою відповідальність за вибір), і мухи дали їй спокій, то Орест не знає, і в цьому випадку лише мухи (зовнішній фактор або знання про себе, котре відтворюється через біль з поля життєвого простору) своїми укусами можуть створювати йому відчуття власних границь і нагадувати про екзистенційну відповідальність за вибір. Концепція екзистенціалістів свободи, як вибору, дуже чітко відображає функцію ego. “Я можу мати свободу тільки якщо я її отримаю для інших» – писав Альбер Камю. Так і Орест позбавив від страждання інших, залишившись зі своїми мухами-метафорами, цими екзистенційними відчуттями провини й самотності, які супроводжують зроблений людиною вибір.

Сартр на цьому закінчує, підкреслюючи тенденції сучасності. Але в давньогрецьких міфах було продовження: Ореста відправили під суд держави за допомогою голосування, в якому голоси розділились наполовину (перша половина – засудила, друга – виправдала). За тими законами, якщо думка розділилась навпіл вважалось, що людину виправдали. Це свідчить про те, що наявність системи загальноприйнятих цінностей, що нас наповнюють відчуттям спільності та присутності інших людей поряд, підтримує знання людини про себе, що часто є неможливим у сучасному світі і гостро відчувалось в ХХст в період воєн і руйнування християнської доктрини. Ніцше сказав, що Бог помер, наука почала розвиватись швидкими темпами і це, з одного боку, полегшило побут людини, а з іншого, відводило її від знання про себе, пізнання себе, позаяк з наукових досліджень людина виключається.

До прикладу, коли людина досліджує сіль (а вона для неї солона сама по собі), вона має відділити своє відчуття смаку солі від її властивостей, інакше неприємні відчуття повпливають на процес вивчення. Що ми бачимо? В наукових дослідженнях жива людина, що відчуває життя, виводиться за умови саме для того, щоб залишилось місце умовності й властивостям об’єкта, що вивчається. Ось чому в ХХст людина опинилась «викинута» у світ, як кажуть про це екзистенціалісти. Її виключили. Вона перестала бути умовою пізнання, тобто опиналась не поруч зі словами, а поза ними.

Тому в психотерапії ми кажемо про необхідність повернення до слів, мови, комунікації, – щоб знову зробити людину умовою існування.

Екзистенціаліст Сартр (як і Камю зі своїм Сізіфом) звертались до міфологічних сюжетів не лише для того, щоб підкреслити вічність і невичерпність теми екзистенції, як зазвичай вважають. Все значно глибше. Вони підкреслювали різницю епох і інтуїтивно бачили вихід у древніх греків, у міфології яких був діалог з богами (уособленнями світу і природи, зовнішнього світу і довкілля), були класичні ідеї мистецтва (бачення людини, якою вона може бути у своїй перспективі розвитку), а також в єдиній системі цінностей у суспільстві, яка створює відчуття спільності.

Філософія Сартра пронизана концепцією закритості і вважається атеїстичною, в якій прямий діалог з богом неможливий, але можливий непрямий, через присутність поряд з іншими, коли “кожен одинокий”, як крапля дощу, але ми разом, і тому водночас є одним цілим.

Саме це відсилає нас до інших таких самих людей, як ми, у взаємодії з якими ми впізнаємо себе, обираємо і приймаємо відповідальність, звільняємо інших, оживляємо тим самим діалог зі світом у відчутті окремості та спільності одночасно.