Як допомогти батькам зрозуміти, що працює і допомагає в роботі з особливими дітьми, відкинути почуття провини за те, що іх діти не такі, як усі, аби не шукати “магічних пігулок” для одужання, а віднайти діючі методи розвитку і адаптації своїх дітей?

Звичайно, перш за все необхідно навчитись отримувати радість від виховання та спілкування з особливими дітьми, щоб справлятись із залежністю від зовнішніх обставин, відчуваючи натомість опору всередині себе, та перестати займатись самоідством, аби віднайти адекватні методи допомоги і найголовніше – ПОВІРИТИ.

Біль за невідповідність наших дітей нормам з’їдає життєву енергію і відбирає сили, відкриваючи серце сумнівам, закриваючи тим самим бачення можливостей розвитку. Мама часто втрачає сили реалізовувати себе, перетворюється на жертву і забуває про власні потреби, а якщо мама не щаслива, то її дії спрямовані на те, аби позбавитись болю за дитину. І це дуже парадоксальна ситуація: намагаючись від чогось втекти, людина зазвичай рухається назустріч цьому, адже робить багато хибних кроків, не приймаючи того, що є насправді.

В психотерапіі існує парадоксальна теорія змін, в якій А.Бейссер доводить: тільки визнавши, що ми ніколи не змінимо бажаного, ми можемо його змінити. Що це означає? Лише з можливістю подивитись правді в обличчя, прийнявши все, як воно є, ми вчимось реально оцінювати ситуацію, і лише маючи адекватну внутрішню оцінку, ми можемо побачити, куди рухатись далі. І це свого роду місце зупинки, проживання глухого кута, в якому можна знайти ресурс, аби допомогти дитині навчитись справлятися зі своїми особливостями.

Життя – це процес і тільки шляхом моделювання і створення різноманітних ситуацій, схожих на життя, завданнями в процесі розвиваючих ігор, фізичних занять, взаємодії в групі однолітків, можна спонукати дітей до цієї взаємодії і контакту зі світом, викликаючи інтерес, бажання пізнавати світ навколо і себе в ньому, не зважаючи на неможливість чи наявність особливостей (чи то проблеми мовлення, вади слуху, абощо). Важливо допомогти таким дітям створювати і винаходити іх власні альтернативні методи подолання труднощів у грі, в компанії інших дітей – і наголошую – це процес, а не “магічна пігулка”!

На жаль, так багато батьків, погрузши в болю, вдаються до таких бездієвих “магічних пігулок” на прикладі різного виду стимуляцій мозку, коли вже сама ця процедура дає дитині внутрішнє видчуття, що вона хвора, і тільки зовнішнє насильницьке втручання може її врятувати. Такий підхід є сигналом для дитини, що вона не спроможна жити, що вона неповноцінна людина, що її хочуть виправити, не вірять у неї, що її не приймають найрідніші люди, а це вже втрата маленької безпомічної людини (в якої ще не розвинені власні опори на себе, і яка дуже залежна від своїх батьків) базової довіри до найрідніших, а значить – і до всього світу в подальшому, це примушує її відчувати себе не такою, як всі, неповноцінною і як наслідок – неспроможною розвиватися і справлятися з життям.

Мене особисто дуже надихає історія британського бізнесмена та мільярдера, засновника відомого на весь світ холдингу Virgin Group Річарда Бренсона. Багато хто знає, що до 8 років він не вмів читати і писати, адже має діагноз дислексія. Він плутав букви, не розумів точних наук і досі не має вищої освіти.

На сьогоднішній день дохід його компанії складає 20 мільярдів і Бренсон продовжує впроваджувати нові проекти, він подолав Атлантику та Тихий океан на повітряній кулі, і його Virgin Galactic працює над можливістю здійснювати польоти в космос, безкінечно можна описувати досягнення цього справжнього “лідера трансформацій”, але я хочу зупинитись ось на чому.

Гарні уроки життя він пройшов ще в дитинстві, мама з усіх сил намагалась виховати Річарда адаптованим до реального життя.

Приводжу уривок з його книги “Теряя невинность”, в якому зазначений маленький епізод, як мама допомагала сину справлятися зі своїми слабкостями:

“Однажды, когда мне было четыре года, мама остановила машину за несколько миль до нашего дома и сказала, что теперь я должен сам найти дорогу домой через поле. Она преподнесла это как игру – и я только обрадовался возможности в неё поиграть. Но это уже был вызов, я рос, и задания становились сложнее.

Кое-кому такое воспитание может показаться суровым. Но в нашей семье все очень любили друг друга и каждый заботился о других. Мы были дружной и спаянной семьёй. Родители хотели, чтобы мы росли сильными и учились полагаться на самих себя.”

Незважаючи на труднощі розвитку маленького Річарда, батьки ЩЕДРО давали сину віру в його сили, підтримували, були поруч. Вони виховували в ньому цілеспрямованість, бажання перемагати – перемагати власні слабкості, бути сильним, сміливим, позитивним, націленим на свій успіх.

Втеча від себе, не дає можливості знайти шлях. Візьміть на себе відповідальність не за те, що ваша дитина не така, як усі, а за те, як віднайти в собі сили, побачити можливості, розвивати творчий підхід до ситуації, аби допомогти їй навчитися жити зі своїми особливостями, долаючи перешкоди, трансформуючи її власну жагу до життя в свободу бути повноцінною людиною, незважаючи ні на що!